«Заборони призводять лише до одного — ви втрачаєте все». Вадим Юник про те, чому державі треба будувати діалог з мілтек-компаніями

Вадим Юник — президент Технологічних сил України і СЕО оборонно-технологічної компанії FRDM. Він фахово займається БПЛА з 2013 року і був одним з тих, хто представляв перші ударні дрони вищому військовому керівництву країни, пропонуючи їх визнати зброєю.

В інтерв’ю DOU Вадим розповів, чому мілтек-компанії їдуть з України, а виробники не вкладаються в освіту майбутніх інженерів. А ще про те, чим рій бджіл відрізняється від стада буйволів і чому це визначально для безпілотників, що стало ключовим геймчейнджером у технологіях за останні роки і яка проривна технологічна зміна нас чекає далі.

«65% виробництв не завантажені». Про нагальні потреби оборонної сфери і «болі» мілтек-компаній

— Спершу США заблокували нам військову допомогу, тепер повернули її. Мабуть, це показало загалу, наскільки ми залежні від Штатів. Які потреби нашої оборонки з огляду на нинішню ситуацію варто закрити першими?

Те, що ми залежні від Штатів, погано в будь-якому випадку. Будь-яка допомога показує, що у вас немає власного ресурсу. Тому що спроможність оберігати свою країну повинна бути стовідсотково власна.

Серед нагальних потреб перша — у нас немає вибухівки в достатній кількості. Уся зброя зрештою замикається на ній. Порох для патронів, вибухівка для снарядів, ракет — це те, чим ми вбиваємо ворога. Ми створюємо міномети, танки, дрони, які є носіями вибухівки.

Більшість класичних державних підприємств, які виготовляють вибухові речовини, продовжують працювати за радянською технологією. Її плюс у тому, що вона відносно недорога й добре відома. Однак ця технологія була розрахована на те, що заводи розташовані далеко і тодішньою зброєю їх було не дістати. Крім того, вона залишає слід, який можуть відстежити ворожі супутники. Тож вірогідність того, що ці виробництва спробують знищити, висока.

Передусім нам треба перейти на більш сучасні рішення, котрі європейці та американці розробили в 70–80-х роках. Наші державні підприємства до цього не готові — через свою інертність, проблеми різного штибу. Якщо вибухівка в нас і виробляється, то дуже в обмежених кількостях.

Друге — технології. У нас немає людського та фінансового ресурсу, щоб давати симетричну відповідь росіянам. Водночас якщо є високотехнологічний дрон, який може пролетіти всі ступені захисту ворога, тоді ми можемо дати асиметричну відповідь і одним пострілом знищити все, що він накопичував.

У попередніх війнах, щоб перемогти більшого ворога, країни були змушені залучати потужного партнера. Якщо ми хочемо бути цілком незалежними у своїй спроможності оборонятися, нам потрібні технології, які й стануть цим потужним партнером. Це допоможе давати достойну асимитричну відповідь.

— Відповідно до заяв Володимира Зеленського, торік Україна виготовила 1,5 мільйона дронів. А 2025 року хочуть збільшити цей показник до 4 млн. Чи достатньо цього, на вашу думку, і у що треба зараз найбільше вкладатися?

Ми можемо випускати достатню кількість дронів. Чи випускаємо? Ні. За статистикою Технологічних сил України, 65% виробництв не завантажені. Тобто є виробництва, які майже не мають державних замовлень. І при цьому на них створюють відомі дрони, які можуть воювати.

Днями у мене була зустріч з одним поважним полковником. За його словами, нині у війську суттєвий брак засобів. Це не просто погано, це означає, що наші солдати загинуть, якщо в них не буде чим відповідати ворогу. І це означає, що лінія фронту буде рухатися швидше.

Оцей провал із замовленнями дронів та іншого обладнання прямо впливає на наявність засобів у війську. А це прямо впливає на життя бійців і на те, де проходить лінія фронту. Я був нещодавно в Дніпрі, від міста до росіян менше як 100 кілометрів. Люди цього не розуміють.

— Частина виробників напряму працює з військовими підрозділами, є країни, які закуповують в українських компаній обладнання для наших бійців. Це не може зарадити?

Сама ідея того, що підрозділи замовляють собі вироби, діє «данська модель», — правильна, класна, я її повністю підтримую. Але тут треба розуміти, що це не повинно виключати велике замовлення від держави. Чому? До прикладу, ми повинні звести будинок на 12 поверхів. Є два способи: зробити велике замовлення на матеріали й отримати 30 фур цегли або щодня приносити по одній цеглині до фундаменту.

Спроможність одного середнього виробництва — виготовлення 3000 дронів. Ось ви приїжджаєте в бригаду, вам кажуть: «Потребуємо 10 дронів». Можемо разом порахувати, скільки таких звернень потрібно, щоб назбиралося 3000 дронів. Це час і необхідність пів року кататися по підрозділах.

— Є випадки, коли військові замовляють дрони у виробників і потім виявляється, що вони не літають. Чи можна якось верифікувати рішення? Як з цим працювати?

Кожні пів року ситуація на фронті змінюється. І завдання виробників, розробників — досліджувати це, знати, що відбувається на передовій, і реалізовувати зміни у своїх виробах. Те, що ти придумав два роки тому, сьогодні не воює. Не ті дальності, не ті частоти. Окрім технічних умов, змінюється тактика застосування, яка впливає на купу характеристик.

Наведу простий приклад: раніше росіяни максимально близько підводили до лінії фронту свої танки, зброю. І відбувалися дуелі на близькій дистанції. Потім з’явилися дрони. Дальність першого ударного дрона, який ми зробили у 2017 році, була 7–8 кілометрів. Відповідно росіяни стали відводити техніку з рубежу 7–8 кілометрів. І ці засоби стали неефективними, тому що замість того, щоб знищувати техніку, цистерни з паливом, дрон полював за окремими солдатами, які опинилися в цій ділянці. Так, це теж потрібно, але це дуже низька ефективність використання обладнання.

«Отже, вам привезли від виробника FPV, який не літає. Чому?»

Тому що він був задуманий рік тому, а ситуація змінилася. Тут питання лише до виробника. Засіб повинен працювати з коробки. Інакше військовий змушений його доробляти, докупувати деталі через волонтерів. Це неправильно. Виходить, людина сидить в окопі, ризикує своїм життям і паралельно має займатися фандрейзингом, розгорнути мінівиробництво і все випробувати.

На жаль, у нас просідає комунікація між виробниками та військовими. Не завжди у підрозділів є змога надавати зворотний зв’язок про вироби. Тут має втрутитися держава і вести аналітику ефективності куплених засобів. Розуміти, що в нинішній ситуації на фронті добре працює, а що уже неефективне. І допомагати замовляти дієві речі.

— А як виробнику не бути в вакуумі? Мабуть, не у всіх є достатня кількість контактів з військовими. Як зменшити розрив між уявленнями виробника про те, що військовому треба, і запитами бійців, які горять уже зараз?

Можна співпрацювати з Brave1. Не лише отримати гранти на розробку, а й верифікувати ідею у спеціалістів. Тут допоможуть протестувати виріб, пройти через бойове підтвердження, а потім кодифікувати його. Крім того, є «Залізний полігон». Завдяки цій платформі ви отримуєте фізичний майданчик, де можна випробувати майже все і поспілкуватися з військовими.

«Скільки компаній повернеться з Чехії, Польщі в Україну? Зразу скажу — нуль». Про експорт ОПК і виїзд мілтеку

— Як Технологічні сили України вибудовують діалог з державою і лобіюють інтереси мілтек-компаній?

Тут важливо говорити з державою про проблеми, але при цьому не бути токсичними. Йти у конструктив і давати пропозиції. Державі складно визначити, скільки грошей у певний момент вона може витратити на те чи інше замовлення. Тому ми лобіюємо відкриття контрольованого експорту надлишку виробів у країни Європи, які є нашими партнерами і яким ми довіряємо.

Нині багато європейських держав роблять дрони. Скільки таких бачили в руках росіян? Європейські правила контролю зброї працюють. Відповідно в українських виробників буде запобіжник у вигляді дієвих правил від того, що наша зброя опиниться у ворога.

Українським мілтек-компаніям треба навчитися працювати із закордонними партнерами. Те, що ви вийдете на європейський ринок, не означатиме, що у вас будуть щось купувати. За кордоном працюють за натівськими стандартами STANAG, і для багатьох виробників виявиться одкровенням, що цьому треба буде відповідати.

Запит на українську техніку є. А ще є країни, для яких вторгнення росії — це не просто інформація з телевізора, вони відчували це на собі. Зокрема, країни Балтії. Ми, своєю чергою, можемо їм віддячити за підтримку й допомогти мати сучасну зброю проти росії.

Адже будь-яка співпраця регулюється експортом. Навіть якщо ви хочете зробити спільну ТОВ у Литві, вам треба отримати дозвіл на експорт технології. І наразі це закрито.

— Частина відомих виробників уже покинула Україну і облаштувалася в Європі. Як з цим працювати?

Це виклик для держави. Але тут треба розуміти, що заборони призводять тільки до одного — ви втрачаєте все: і технології, і людей, і можливість це продавати. Якщо не дати продавати з України — ми втратимо прямі гроші. Щойно завод релокується в Чехію, Польщу, хто заробляє? Точно не Україна.

Виробники хочуть, щоб їхній продукт розвивався, їм потрібні гроші на R&D, операційну діяльність тощо. Щоб дати це, має бути гарантоване замовлення від держави або можливість появи іншого покупця, наприклад, європейського союзника.

— В одному з інтерв’ю Катерина Черногоренко зауважувала, що є побоювання, чи в разі відкриття експорту даватиметься пріоритет українським військовим.

Держава має визначити, скільки виробів мілтек-компанія має гарантовано зробити й продати Україні для Сил оборони. А надлишок може реалізовувати деінде. Але якщо компанії не вдається закрити потреби українських бійців, отже, закордонних контрактів не буде.

І я думаю, що кожна компанія на це пристане. Але питання тут просте: чи запропонує це держава? Дуже сумніваюся. Держава може сказати «залиш мені 500 виробів, точно викупимо», але гарантії приватним виробникам вона дати не може. Завжди є проблеми з грошима.

При цьому діалог з виробниками має бути. Навіть при всіх ризиках компанії будуть йти назустріч державі. Ми розуміємо, що треба врятувати країну в тих умовах, які є. Переконаний, що давати поле для додумувань значно гірше, ніж відкрито говорити про це.

Більшість виробників постають перед двома проблемами. Перша — як робити сучасні вироби, які відповідають потребам фронту. Друга — де взяти гроші. Ви бачите, виробники виїжджають за кордон, і це погано. Це означає, що люди зневірюються, переносять виробництва деінде. Але чим це закінчиться? Скільки компаній потім повернеться з Чехії, з Польщі в Україну. Я можу зразу сказати — нуль. Вони будуть залишатися за кордоном, де зручно, де є програми допомоги.

Проста заборона тут буде погіршувати ситуацію. І як можна втримати в сучасному світі людину? Це ж не 40-ві роки Союзу, де людині зламали щелепу й далі посадили за паркан працювати. Тому державі треба створити прозорі правила, як український виробник може працювати з нашими партнерами з країн НАТО.

«Багато айтівців хочуть воювати мозком, і бронювання — це можливість з чистою совістю робити класні проєкти»

— Є ще інший бік питання — дефіцит кадрів. Мілтек-компанії конкурують за фахівців з класичними компаніями. Можливо, ви помітили зміни в пропозиціях з боку дефенсу, як заохочувати до себе фахівців? Чи заохочують зарплатами?

Я спостерігаю конкуренцію не між оборонними і цивільними компаніями, а між мілтек-компаніями. Більшість людей, які до нас приходять чи від нас йдуть кудись, крутяться в мілтек. Шукають цікавіші проєкти чи кар’єрне зростання. Люди долучаються до мілітарі здебільшого свідомо або через бажання отримати бронювання. Зарплати тут не відіграють визначальної ролі, в оборонці вони нижчі, ніж у цивільних компаніях.

Якби всі виробники були завантажені замовленнями, тоді з’явилося б більше грошей і можливість давати конкурентнішу зарплату. А так ми конкуруємо тільки на рівні мілітарі-компаній.

— А як наситити кадровий ринок мілтеку? Чи це якось природним шляхом відбудеться?

Воно повинно відбутися природним шляхом. Ринок усе регулює, головне йому не заважати. Якщо дати можливості мілітарі-компаніям нормально продавати, розвиватися, думаю, з часом рівень зарплат буде вищий. Плюс у вас є важливі бонуси. Коли ти береш участь у проєкті, який здатний захистити державу, це потужна річ.

Фактично, коли ти даєш зброю солдату в окопі, ти доторкаєшся цієї історії, ви разом з ним ліквідуєте ворога. Виробники через якісну зброю, воїн — через свою відвагу і ризик.

Ну й так, для інженерів важить можливість бути заброньованим. Багато айтівців хочуть воювати мозком, і бронювання — це можливість з чистою совістю робити класні проєкти. Тим паче сьогодні з цим проблем немає. Усі співробітники FRDM, наприклад, заброньовані на рік.

«Стан технічної бази більшості державних університетів жалюгідний. З них можна робити музей»

— Коли, на вашу думку, ми побачимо, що виробники вкладаються в університети, відкривають лабораторії, спільні проєкти з вишами? Приклади співробітництва між мілтек-компаніями і університетами є, не всі вони публічні, але все ж це точкові історії.

Ця буде актуально тоді, коли виробники будуть бачити свою перспективу працювати в Україні. Вкладання в університет — довгострокова річ, коли ти розумієш, що за три-п’ять років у тебе буде гарний приплив кваліфікованих спеціалістів. Тоді є сенс розвивати дуальне навчання з вишами, кликати до себе студентів, щоб вони не лише опанували теорію, а й потім могли легко влитися у ваші проєкти.

Нині ми бачимо бум технологічних мілтек-компаній. За статистикою Brave1, їх понад 1500. Але коли війна йтиме на спад, усе запрацює в інший бік. Частина компаній буде продаватися, деякі будуть зливатися з іншими, хтось займеться класичною розробкою. І це буде абсолютно нормальна річ. Залишаться тільки ті компанії, які розумітимуть своє призначення, бо будь-яка війна з росією — це питання часу.

І саме в них буде горизонт планування. Ці виробники розумітимуть, що будуть в Україні і за 10 років. І захочуть наймати людей. А для цього треба вкладатися в освіту, разом перебудовувати програми, насичувати лабораторії.

— Ви зауважили, що в певному вигляді затишшя триватиме до наступного етапу загострення. Чому не вкладатися в освіту інженерів для оборонки зараз?

Думаю, що це не буде тривале затишшя. Українці відомі тим, що ми можемо швидко об’єднуватися, робити спільно класні речі. А ще можемо не робити нічого взагалі. При цьому росіяни будь-яку паузу сприймають як можливість видихнути і набратися сил, щоб знову напасти.

— Виходить, що все-таки варто вкладатися в осередки досліджень?

Дивіться, атомна зброя, яка є в росії, була створена на території України. І це зробили наші колишні студенти, учені, тодішні айтівці. Частина технологій, якими по нас стріляє росія, була придумана в Україні. У складі кожного КАБ є CRPA-антена, розроблена в нас. Тобто ми маємо потенціал і спроможні створити будь-яку зброю.

Інша річ, що треба переосмислити підхід до навчання. Стан технічної бази більшості державних університетів жалюгідний. З них, без жартів, можна робити музей.

Є кілька просунутих вишів, але вони є радше винятками. Тут треба радикально змінювати підхід до організації, університети мають конкурувати за талановитих студентів, пропонувати їм проєкти в лабораторіях. Тоді звідти будуть виходити спеціалісти, які стануть основою безпекового ОПК країни.

«Я не можу прийти в університет і дібрати там кваліфікованих людей»

— Але як досягти цієї конкуренції між вишами у хардвері, забезпечити їх обладнанням? Нещодавно ректорка НАУ Ксенія Семенова зауважувала, що в жодному університеті країни немає безлунної камери, яка потрібна для проривних рішень зі зв’язком.

У всіх закордонних виробників це базове обладнання. Торік ми були на екскурсії в європейських колег і напросилися в кілька університетів Чехії та Франції. В Україні немає схожих лабораторій, тож ми думали скористатися їхніми для вимірів. І ось заїхали до одного невеликого виробника в Парижі. У нього було сім безлунних камер. Одна з них розміром як кімната на 13 квадратних метрів. У ній можна класно протестувати дрон, РЕБ, будь-що, що має радіозв’язок. Безлунна камера як вольтметр має бути у всіх. Але вона справді коштує великих грошей. Ба більше, обладнання треба підтримувати в сучасному стані, недостатньо просто його купити.

Плюс має бути команда, яка вміє з цим кваліфіковано працювати. А кваліфіковані спеціалісти вимагають гідної зарплати, тому що будь-яка комерційна компанія захоче їх перетягнути до себе. Відповідно в університету повинна бути можливість втримати цю людину.

— А що в такому випадку можна зробити? Державним коштом це навряд чи можливо покрити.

Я бачу проблему і можу говорити з позиції виробника. Я не можу прийти в університет і дібрати там кваліфікованих людей. Талановитий студент, який без належних умов здатний прокачатися в закладі освіти, це виняток. Тому потрібні зміни. Можливо, забрати пряме регулювання держави, щоб з’явилися наглядові ради і університети перейняли бізнесову модель. Водночас не можна всі наукові роботи міряти потребами бізнесу, деякі з них про майбутнє і потребують значних інвестицій.

— А що вас як виробника зупиняє вкладатися в якийсь виш?

У нас було два випадки, коли ми приходили в університети. Не буду конкретизувати які. Перше, з чим ми стикалися, — некваліфікований професорський і загалом викладацький склад. Ми звернулися із запитанням, чи можемо відкрити певний напрямок, працювати над дослідженнями в конкретній темі. Мені відповіли: «Так, звісно». Але я розумів, що люди намагаються вхопитися за будь-яку ідею, де передбачені кошти. Самі викладачі в цій темі не розбираються, не розуміють, що відбувається на ринку технологій. Відповідно не зможуть підібрати під цей проєкт людей, не знають, за якими критеріями. І для нас це великий блокер. Так, можна вкласти гроші для красивої картинки та піару, але на виході не отримати нічого в плані фахівців і розробок.

На мою думку, роль будь-якого міністерства — не заходи проводити, а розв’язувати проблеми у своїй сфері, брати на себе відповідальність. А в нас проводять заходи, збирають лайки на офіційних сторінках. Чи щось змінюється від цього? Я переконаний, що ні. Лайки неможливо поміняти на безлунну камеру, до прикладу.

«Військове керівництво ставилося до дронів як до Wi-Fi-роутера»

— Ви фахово працюєте з дронами з 2013 року. Який основний геймчейнджер змінив сферу безпілотників?

Ключовий геймчейнджер — поява дронів на полі бою.

Я брав активну участь у Революції гідності, згодом приєднався до волонтерського руху «Аеророзвідка», і з цього почався мій шлях до оборонки.

Щоб деталізувати про геймчейнджер, зауважу, звідки загалом пішла ідея «Аеророзвідки». Раніше у тактиці застосування артилерії в розрахунку завжди мав бути коригувальник. Артилерія стріляє далеко, людина очима не можете побачити, куди влучає. Потрібен хтось, хто буде фізично туди повзти, тягнути з собою радіостанцію, дивитися в бінокль і скеровувати, куди стріляти. Відповідно 2014 року москалі точно знали: коли стріляє артилерія, десь на передньому краї сидить людина. Яку можна знайти і вбити. І ці коригувальники дуже швидко стали фактично самогубцями.

Відповідно це становило велику проблему. Артилеристам потрібно було щось, щоб розуміти, куди влучати, і не стріляти наосліп.

«І тоді в руках людей з’явився перший дрон DJI Phantom»

Він був масивний, з не дуже хорошою камерою і погано літав. Але коли підняли перший такий DJI Phantom, артилеристи зрозуміли, що можуть себе коригувати. З цього почалася «Аеророзвідка». З’явилося розуміння, що дронами можна бачити з безпечної зони. І я думаю, що це був перший випадок великого геймчейнджера, тому що всі подальші технології відштовхувалися від цього.

Другий потужний момент — це народження «крил»-розвідників і бомберів. Наприклад, наш R-18 — це був перший бомбер, створений для війська, а не перероблений з китайського дрона. Ми його зробили як заміну ствольної артилерії і мінометів.

У 2019 році, коли я ще служив у легендарній частині А2724 (тепер це команда «Дельта») разом з Маратом Утюшевим, ми подали на Генеральний штаб пропозицію зібрати представників усіх родів військ на нараду. Ідея була дуже проста: визнати дрони засобами, якими можна воювати. Тому що до цього моменту, як би це смішно не здавалося тепер, військове керівництво ставилося до дронів як до Wi-Fi-роутера. У 2019–2020 роках вони вважали, що це дурня визнати дрон засобом, яким можна воювати. На нараді ми показали дрон R-18, відосики, як горять москальські танки, принесли макети боєприпасів.

Закінчилось тим, чим закінчилось, Генштаб у це не повірив. Тому у 2022 році ми ввійшли з невеликою кількістю бомберів. Але потужно те, що головнокомандувач Сирський розповів, що за січень 2025 року 66% уражень по всьому фронту були завдані дронами.

Відповідно з 2019 року з тези «нам твій дрон взагалі не потрібен» до 2025-го, коли дві третини всіх уражень на фронті завдані дронами, ми пройшли колосальний шлях.

«Рій — це дуже складна архітектура, яку в дронах нині повторити майже неможливо»

— А що, на вашу думку, стане наступною визначальною технологічною зміною?

Якщо казати зовсім про радикальну зміну, треба згадати про зграю або ж рій БПЛА. Але спробую пояснити, наскільки це складне завдання. У чому відмінність між роєм бджіл і стадом буйволів? Стадо буйволів біжить і зносить усе на своєму шляху. Вони можуть знищити навіть своїх дітей, бо несуться натовпом. А рій бджіл вчиться, знає, до прикладу, з якої сторони починається дощ, може на це реагувати, змінювати ролі всередині. Чому рій складно зруйнувати? Тому що ви не бачите, хто там за що відповідає. Навіть якщо ви знищите одну бджолу, інша стане на її місце.

Рій — це дуже складна архітектура, яку в дронах нині повторити майже неможливо. Ми навіть не можемо повністю описати її вигляд. Можливо, мине час і нам вдасться це втілити.

«Те, що ми можемо певну кількість дронів підняти і посадити, — це натовп»

Вони можуть знищити самі себе. А коли ви віддаєте рою завдання патрулювати простір, а потім за вашою командою знищити ціль, дрони разом «думають», міняються ролями. Вони як сенсори. І на цій технології можна побудувати повноцінний захист. Наприклад, доручити завдання захищати кордон, щоб дрони швидко аналізували і сповіщали, чи «це загроза», і виконали вашу команду, знищувати загрозу чи ні. Це буде наступний крок, тоді роль людини полягатиме в тому, щоб ухвалювати фінальне рішення. Але ризику при цьому не буде.

Колись мене спитали, чому я займаюся дронами, я відповів, що на фронті повинні гинути дрони, а не люди. І це моя ключова мотивація. Тому що ми можемо скинутися грошима й купити дрон, але ніколи не зможемо купити дитині тата.

Треба розуміти, що єдина наша преференція — це технології. Тоді ми можемо давати відповідь будь-якому ворогу.

— Які технології мають з’явитися, щоб був рій безпілотників?

Щоб існував рій, потрібен потужний штучний інтелект, комп’ютери для обчислень, сенсори. Адже люди у своїх відчуттях дуже обмежені. Наші показники зору, нюху, слуху не до порівняння менші, ніж у робота. Потенційно він може в значно ширшому спектрі бачити, аналізувати, ухвалювати рішення. Але це все треба розвивати.

Плюс Україні потрібен повний цикл виробництва і розробки чипів. Поки ми залежимо від інших виробників, неможливо будувати потужні системи. Ми не виготовляємо сенсори, тепловізори. Усі матриці на наших дронах закордонного виробництва.

Нам потрібно вкладатися у виготовлення батарей. Нині найкращі електричні дрони літають 6–7 годин. Але ми розуміємо, що це мало. Має відбутися революція в елементах живлення. Щоб дрон міг літати місяцями і не сідати. Таким чином я як виробник зможу дати повну картинку того, що відбувається, 24 години. Тоді ми можемо залітати будь-куди і знати, що відбувається.

«Працюємо над прототипом надмалої ракети для БПЛА»

— Як щодо розробок вашої компанії. Скільки фахівців залучено в R&D?

У нас приблизно 100 людей займається R&D, постійно триває набір. Загалом у FRDM три напрями роботи. Перший — це дрони-бомбери. Наш R-18 — це перший дрон, який офіційно пройшов повний цикл від розробки до пенсії. На його рахунку багато нищеної російської техніки типу «Солнцепек», БТР, різних танків. Ми його уже не випускаємо, натомість з’явився R-34, який перевершує утричі всі характеристики попереднього дрона.

Другий великий напрям — наземні роботи, ми розробляємо бойові дистанційно керовані модулі, турелі під кулемет, гранатомет. І тепер займаємося проєктом, який пов’язаний з ракетами. Третій — високоточні боєприпаси для дронів. Наразі працюємо над прототипом надмалої ракети для БПЛА.

Колись ми придумали ударні дрони, а тепер вважаємо, що війську недостатньо мати просто хороший БПЛА. Дрон плюс високоточна зброя — це розв’язання проблеми.

Думаю, сьогодні ми прицільно повинні будувати систему оборони на технологіях. Навіть якщо війна завершиться. Це єдиний захист, що завтра знову хтось не вломиться з чудернацькою ідеєю «а давайте поділимо Україну на шматки».